Виховні заходи


Виховний захід, присвячений голодомору 1932-33 рр.
Усний журнал «Це забути не можна!»



Мета: вшанувати світлу пам’ять безвинно замучених голодом та політичними репресіями людей, виховувати в учнів особистісні риси громадянина України, патріотизм, розвивати у дітей співчуття та милосердя, дотримання традицій вшанування померлих і загиблих.

Хід заходу

Вступне слово вчителя.

Рано чи пізно, але обов’язково кожна людина і весь народ осмислює своє минуле.

Не сьогодні сказано:

Час народжувати і час помирати,

Час руйнувати і час будувати,

Час розкидати каміння і час збирати,

Час мовчати і час говорити.

Прийшов час говорити і нам, щоб не мовчати, а згадати тих, хотів жити, але не зміг…

Щороку в четверту суботу листопада відзначається День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій.

Ведучий: Перша сторінка нашого журналу «Переддень голоду», висвітлює причини голодомору в Україні 1932-1933 років.

(Учні, одягнуті у вбрання темного кольору, виходять і зупиняються біля макета усного журналу.)

1-ий учень.

1923-1929-ті були найщасливішими роками для України за останні століття. Більшовики почали свою діяльність з «Декрету про землю», який дав селянам найголовніше – землю, про яку вони мріяли віками. Селяни повірили у вільне, заможне життя, з любов’ю обробляли землю, отримуючи добрі врожаї. Але незабаром була запроваджена продрозкладка – у селян силою забирали хліб. По селах нишпорили продзагони.

2-ий учень

. XVI партконференція ВКП(б) у квітні 1929 року проголосила початок масової колективізації. У селян забирали все: реманент, тягло, у багатьох навіть дрібну худобу і птицю. В результаті селяни стали різати велику рогату худобу, що призвело до скорочення її поголів’я майже на 15 млн. голів. Це була одна з передумов майбутнього голоду.


3-ій учень

Найсумлінніших хазяїв, які повсякденною працею досягли певного достатку, «розкуркулили», тобто фактично пограбували.


4-ий учень.

Особливо страшною була доля дітей «розкуркулених». Люди розуміли, що маленькі не витримають тяжких випробувань і намагалися залишити їх на рідних, знайомих людей.


1- ий учень.

Та більшість «розкуркулених» спіткало ще більше лихо – каторга. Їх вивозили на поселення в Сибір цілими сім’ями, без засобів до існування.


2- ий учень.

Матері, залишаючи своїх дітей на рідній землі, сподівались, що їх виростять односельчани або держава. Сільські активісти збирали дітей з усієї округи і розміщували в одній із сільських рад, звертались із запитом відносно малят до партійних керівників обласного та республіканського рівнів. Відповідь була така: безпомічних малят ні в якому разі не годувати, тому що ці малята «класово ворожі». Якийсь час маленькі діти плакали і, врешті-решт, згасали голодною смертю. Ховали діточок у братських могилах. Так радянська влада розпочала експерименти голодом на немовлятах.


3-ій учень.

Людям, яких не розкуркулили, було не легше. Їх перетворили, по суті, на рабів, примусивши працювати в колгоспах від сходу до заходу сонця. В 1930 р. Москва збільшила хлібозаготівлі в Україні на 11,5% порівняно з 1926-1927 роками. З урожаю у 23,1 млн. т було забрано 7,7 млн. т зерна. Такий же план було покладено й 1931-го року, хоча колективізація зменшила врожай до 18,3 млн. т.


4-ий учень.

Розпочалась тотальна війна, жорстокішої за яку не знав світ: людей не рубали, не стріляли у них просто забрали всю їжу, оточили військами і спокійно дивились, як вони повільно, у нестерпних муках помирають із голоду
Ведучий. Про страшні факти геноциду проти українського народу розповідає сторінка «Голодомор: цифри і факти» (перегортається сторінка журналу).

5 фактів про голод 1932-33 років Україні, які варто знати:

1. Голодомор в Україні тривав 17 місяців – з квітня 1932 року до листопада 1933 року. За різними даними, загинуло від 4 до 7 млн людей, хоча деякі історики вказують про 10-11 млн загиблих.

2. Навесні 1933 року, кажуть історики, в Україні помирало 17 людей щохвилини, 1 000 людей щогодини і майже 25 000 людей щодня.

3. У документах Політбюро ЦК КП(б)У збереглося свідчення про те, як восени 1932 року організовувалися з України так звані «зелені ешелони» для забезпечення промислових центрів Росії продуктами харчування до жовтневих свят. З України вивозили вже не тільки посівний матеріал, але й, навіть, квашені огірки, капусту та помідори, напевно залишаючи людей приреченими на голодну смерть.

4. За розпорядженнями уряду, заборонялась будь-яка торгівля в сільській місцевості, призупинялося продовольче постачання сіл, переслідувалося та каралося на 10 років ув'язнення та розстріл будь-яке використання хліба для оплати праці в районах, що не виконали хлібозаготівельних планів, запроваджувалася система натуральних штрафів, товарних репресій. Питома вага українського зерна в загальносоюзному обсязі хлібозаготівель сягала більше третини, а по окремих регіонах перевищувала планові завдання для Північного Кавказу, Центрально-Чорноземного регіону, Казахстану та Московської області разом узятих.

5. Найбільш постраждали від голоду колишні Харківська і Київська області (теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська). На них припадає 52,8% загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів

Ведучий:Третя сторінка нашого журналу «З попелу забуття» нагадає про той жахливий час


1- ий учень.

Людям, які вижили, ці роки запам’ятались на все життя. Саме тоді бригади активістів, райкомівські і політвідділівські керівники забирали у селян все до зернини. Витрушували із торбинок, горщиків, викопували із землі в тих, хто заховав там якийсь пуд-два збіжжя.


2-ий учень

. В 1932 році на полях почали з’являтись селяни, яким нічим було годувати сім’ю, і ножицями зрізали ще зелені колоски. Незабаром це явище набрало масового характеру.

7 серпня Сталін власноруч написав закон «Про охорону соціалістичної власності», який в народі назвали «законом про п’ять колосків», згідно з яким за крадіжку колгоспної чи кооперативної власності виносився розстріл чи позбавлення волі строком на 10 років. Так було відкрито шлях масовим репресіям (виїзні суди, дике свавілля «буксирних бригад») – і одночасно головної в 1932-1933 роках безкровної, «мирної» зброї – голоду.

У країні хлібозаготівельну кампанію очолив Молотов, який діяв особливо жорстоко. У січні 1933 року Постишев очолив кампанію репресій проти тих комун, які не знаходили в собі достатньо сил для ролі катів власного народу. Протягом року були репресовані або вислані 10 тисяч чоловік із лав КП(б)У. Подвірні обшуки супроводжувались конфіскацією не лише зерна, а й картоплі, сала та інших запасів на зиму. Селяни були позбавлені всього їстівного. У деяких населених пунктах на сільрадах вивішували чорні прапори, що означало: жителів тут вже немає.


3-ій учень.

Трохи в кращому становищі було місто. Там був не вигідний мор, адже сталінський режим прагнув пожерти світ, а для цього необхідно було створити військовоіндустріальну могутність. Ще в 1929 році у містах було запроваджено карткову систему. Люди вистоювали за хлібом по кілька діб. Згодом для робітництва на великих заводах відкрили фабрики-кухні. Вперше в історії село вимирало, а місто мало харчі. Вкрай виснажені люди рвалися в міста, щоб .врятуватись від голодної смерті. Хлібороби паспортів не одержали, то їм суворо заборонялося залишати село.


4-ий учень.

На станціях та дорогах, що вели до міст, з’явилися спеціальні охоронні загони. Кордон із Росією перекрили війська НКВС, які стріляли в натовп селян, що тікали від голодомору.


5-ий учень.

Здається тільки сліпий міг не побачити трагедію українського народу. І виявляється такі сліпі були. Ці сліпі свідомо дезорієнтовували, з відома радянського керівництва, світову громадськість, що в Україні ніякого голоду не було й немає.


Ведучий: Четверта сторінка «Стоїть в скорботі мати - Україна» розповість про дітей, які так хотіли жити…

Учень

Я пам’ятаю тридцять третій –

Проклятий рік -голодомор.

В той час була я вже доросла –

Десятий рік мені ішов.

Сатрапи Сталіна –злодюги

Із хати вимели тоді

Усе -до крихти, до зернини,

Забрали нелюди собі.

Ой, Боже! Боже милостивий!

Не дай побачити повік

Дитячі очі, повні страху,

І сльози наших матерів.

І де не глянеш: мертві люди

Скрізь по городах, по дворах

Лежать розпухлі, мов колоди –

Вже не хоронять -який жах!

Малі були, та ми вже знали,

Що всіх чекає тільки смерть.

Ми навіть плакать перестали

Бо сльози висохли ущерть.

Як вимирали цілі села,

Вмирали душі і слова,

Жило єдине слово: голод

І я між мертвими жива.



Виходять учні.



1-ий учень.

Весна… А над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі, складені калачиком, великий живіт, між ними голова велика, похилена лицем до землі, а обличчя майже немає, самі, зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад-вперед, скільки сидить – стільки гойдається, і безкінечно одна пісня на півголосом: їсти, їсти, їсти… Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так у простір, у світ – їсти, їсти, їсти.



2-ий учень.

Неврожай від Бога, а голод від людей – так говорить українське прислів’я. На вулиці лежить хлопчик років десяти. Повз нього йдуть люди: «О, цей вже помер». У відповідь ледь чутний дитячий голосок: «Ні, я ще не помер».





Учень читає вірш «Вічний монолог».



Я ще не вмер…

Ще промінь в оці грає,

В четвер пішов десятий рік,

Хіба в такому віці помирають?!

Ви тільки поверніть мене на бік,

До вишеньки,

У колиску ясночолу.

Я чую запах квітів, я не вмер…

А небо стрімко падає до долу.

Тримайте хтось!

Хоча б за коси верб…

Куди ж ви, людоньки,

Куди ж ви, люди, людоньки, куди?

Я ще не вмер.

Усі проходять мимо.

… А житечко моє таке густе.

… А мамина рука іще гаряча.

Вам стане соромно колись за те.

Та я вже цього не побачу.


3-ій учень.

Щоб не дивитись на муки своїх дітей, матері прискорювали сумний кінець. Натопивши маковинням хату, закрила ляду мати. І на ранок усі діти мертві.



1-ий читець.

Спіте, діти, спіте міцно!

Янгол Божий на порозі,

Вже не буде їсти хтітись,

І не будуть пухнуть ноги.

Натопила маковинням,

Затулила лядку й комин,

І в тумані темно-синім,

Заспівала колискову:

Спи, синочок, горе-ласку,

Засинай… навіки, доню.


4-ий учень

Та найстрашніше було інше. Були такі, що, збожеволівши від голоду, різали та варили трупи, вбивали власних дітей та варили їх.


2-ий читець.



Той крик за мною женеться

Боїться не глуму, не хижого звіра,

Боїться не смерті у сум – неврожай.

А крику дитини, яку вона з’їла:

- Не ріж мене, мамо, не ріж, не вбивай!

Як сталось – не знає.

Як бути – не знає,

Провал, божевілля – сокира і ніж,

Та жах пам’ятає і крик пам’ятає:

- Не ріж мене, мамо, матусю, не ріж.



Ведучий: Наступна сторінка нашого журналу «Дзвін на сполох» пропонує дізнатися про голодомор зі сторінок художньої літератури



1-ий учень.

Тема голодомору вперше була яскраво-трагічно розкрита в художніх творах українських письменників діаспори. Так у романі «Марія» (1934) Уласа Самчука вперше в українській літературі показана жахлива картина голодомору та трагедія роду. У той же час Василь Барка, якому вдалося пережити Голодомор, відтворює картину фізичного винищення сім’ї Катранників на Слобожанщині у романі «Жовтий князь» (1963).

2-ий учень.

За радянської влади тема Голодомору була заборонена, але це не означає, що про неї не писали. Так, нещодавно були розшукані ненадруковані вірші Андрія Малишка, написані ще в 1964 році, в яких згадується Голодомор. Темі голодомору присвячені наступні твори, які варто прочитати;

Антоненко-Давидович Б. Протеже дяді Васі / Б. Антоненко-Давидович // Слово матері. — К., 1993. — С. 231–242.
Розповідь про заслану у сибірський табір українську дівчину Настю Грицай, яка стала глухонімою у 1933 році в результаті пережитого стресу.
Барка В. Жовтий князь : роман / В. Барка ; передм. М. Жулинського. — К. : Київ. правда, 2003. — 319 с.
У центрі роману — мученицький шлях на Голгофу однієї родини — сім’ї Мирона Катранника. На очах батьків помирають діти Микола та Оленка. У пошуках харчів серед чужих людей гинуть Мирон і Дарія. Вижив лише малий Андрійко, щоб зберегти усе у пам’яті. Автор художньо узагальнив матеріали страшного злочину і через кожну особистість, вчинок, долю відтворив образ цілого народу. Через весь роман проходить символічний образ Жовтого князя — голоду, який несе людям страждання і смерть. Не хочеться вірити, що таке могли задумати і втілити у життя люди проти людей.
Бедзик Ю. Гіпсова лялька : роман. — К. : ЮГ, 2004. — 288 с.

З далеких фронтів громадянської війни повертається більшовик Василь Кондратюк додому у рідне село Тонкі Роги, де на людей уже чатує голод. Спочатку колишній бойовий командир ще вірить у «правильну лінію» партії, шукає правди і захисту у тодішній столиці України Харкові. Але вчинки Каржака, Гуровського, Сусола — тупих виконавців зловісної верховної влади — змушують Кондратюка боротися за свою сім’ю, за своїх односельців, за їхніх дітей. У цьому йому допомагають представники сфери культури — поет В. Сосюра, режисер Л. Курбас.

Виноградська Н. Голодомор : поема / Н. Виноградська ; післямова М. Козака. — Х. : Оригінал, 2007. — 31 с.

У поемі зі слів і свідчень матері авторки М.Є. Манько, яка сама пережила голодомор, відтворено страшні картини геноциду українського народу.



Гриненко Г. Тимошик (1933 р.) / Г. Гриненко // Життя і строфи. — К., 2002. — С. 92–94.

Вірш про померлого під тином від голоду хлопчика.

Гуцало Є. Голодомор / Є. Гуцало // Сльози божої матері : повісті. — К., 1990. — С. 3–84.
За свою страшну роботу Карпо Гнилоквас отримує півфунта хліба. Він звозить у одне місце своїх односельців, померлих від голоду. Часом на грабарку кладе іще напівживих, які до останнього свого місця на цій землі живими не доберуться. Павло Музика, Текля Куйбіда, Марко Груша, Андрій Синиця, Василь Гнойовий... Кожен із них по-своєму переживає голод. Хто стає мародером, хто убивцею, хто полишає цей світ з добром. Автор не шукає причин трагедії, він лише змальовує картини людських страждань.

Дімаров А. Самосуд / А. Дімаров // Самосуд. — К., 1999. — С. 74–116.

Перед читачем постає образ одного з виконавців волі партії комсомольця Данька Сокала, якого уже в роки війни з фашистами розтерзали односельці, бо не змогли простити душогубу його криваві діяння у роки голодомору.

Збанацький Ю. Кандьор / Ю. Збанацький // Ошукана віра. — К., 1989. — С. 40–59.

Розповідь про кандьор, що його щодня варили для дітей однієї із сільських шкіл протягом 1933 року, і як ця «їжа» врятувала дітей від смерті.

Кирій І. Голодна весна : автобіогр. повість / І. Кирій ; передм. С.П. Колесника ; худож. С.Л. Коштелянчук. — К. : Молодь, 1993. — 255 с.

Селян примусили поздавати у колгосп худобу. Уже повигрібали у людей весь до останньої зернини хліб. Діти, як тіні, ледве дочовгують до школи. Насунувся голод, село невідворотно вгрузає в смерть. Не стало навіть птахів, бо їм нічого їсти. Люди збайдужіли до чужого горя, кожен рятується від голоду по-своєму.

Дехто втрачає людську подобу. Схожим на нелюда став голова колгоспу Муляренко. Але чимало залишилося справжніх людей. Серед них — голова сільради Павло Іванович Задорожний.

Лисивець А. «Скажи про щасливе життя...» : повість / А. Лисивець ; худож. Л. Ільчинська. — К. : Веселка, 1993. — 93 с. : ілюстр.

Автобіографічний спогад-роздум жительки села Березань, що на Київщині, про бачене і пережите у голодні часи 1932–1933 років. З роботящої і дружної сім’ї, де були батьки і четверо дітей, живими залишились лише двоє, у тому числі й героїня книжки. Ті страшні роки навічно закарбувалися у пам’яті Насті Лисивець. Особливо хвилюючими є її спогади про святкування 7 листопада 1934 року чергової річниці жовтневого перевороту. Тоді з трибуни їй, дванадцятирічній босоногій дівчинці, наказано було говорити про «...наше щасливе життя, про колгоспний лад, що приніс щастя селянам та їхнім дітям, про партію більшовиків, яка зробила це „щастя”».

Листопад А. Біла молитва братика : поезії / А. Листопад ; передм. М. Жулинського ; худож. оформ. З. Васіної. — К. : Веселка, 1993. — 24 с. : ілюстр.

Магера М. Бевка / М. Магера // Маленька хрестоматія : на допомогу учням і вчителям. — Хмельницький, 1999. — С. 49.

Герой оповідання, третьокласник, потайки підгодовує шкільною юшкою (бевкою) двох сестричок, що не мали на неї права, бо були дітьми «куркулів».

Мак О. Каміння під косою : повість / О. Мак ; худож. О. Распопова. — 3-є вид. — К. : Лелека, 2004. — 144 с. : ілюстр.

Андрію Півполі з-під Ахтирки, де голод викосив майже усе село, вдалося дістатися Харкова. Він хоче працювати, бо тут якось можна вижити. Але що він бачить? Сотні трупів прямо на вулицях. Він уже звик до них, як до буденного явища, бо бачив це у селі, у дитячому будинку, під час своєї мандрівки до Харкова. Але як влаштуватися на роботу без документів і прописки? Він — вигнанець на своїй землі. Та світ не без добрих людей...

Маландій О. Злочинство : свідчення старожилів / О. Маландій // Тоніка малої планети. — К., 1996. — С. 154–162.

Достовірні свідчення очевидців, записані авторами, змальовують запопадливих виконавців-«шкуродерів» від влади, які полювали в обійстях селян «...з револьверами, з щупами і крючками. На всячину і всюди : у погребах і купах дров, у стіжках, і під стріхою, тягли з обійстя все, що потрапляло на очі. Спершу продукти. А коли їх не стало, цупили будь-які речі». А були й такі, що полювали на людей.

М’ястківський А. Одеса-мама / А. М’ястківський // Після п’яного дощу. — К., 1989. — С. 67–93.

Завжди голодний малий Максимко Завірюха дуже винахідливий. Щоб вижити, він їсть земляних черв’яків, ловить пуголовок, на металевому листі засмажує п’явок. Уже немає у живих половини його однокласників. Ось і Максим осиротів. Хлопець мріє стати вуркаганом, потрапити до Одеси-мами, бо лиш там, як він гадає, можна врятуватись від голодної смерті. Поїздом у ящику для вугілля хлопець таки добирається до міста.

Самчук У. Марія / У. Самчук ; худож. оформ. сер. Н. Задорожної. — К. : Школа, 2007. — 316 с. — (Бібліотека шкільної класики).

Роман, написаний за кордоном по гарячих слідах голодомору, є першим художнім твором в українській і світовій літературі на цю трагічну тему. Помираючи голодною смертю, головна героїня роману Марія пропускає через свою свідомість усе своє страдницьке життя. Письменник малює картини людських страждань, мученицьких смертей, аморальних діянь більшовицьких опричників у ту трагічну пору та аналізує витоки того Апокаліпсису.

Сивирин А. І прости нам гріхи наші / А. Сивирин // Окупація. — Т., 2003. — С. 62–82.


«Простивши гріх сусідам, Охріменки проявили милосердя з доброї волі. Те ж саме зробив Петро Середенко, коли приніс Охріменкам останній клунок пшона. Лише милосердя, і ніщо інше, спонукало Журбенкову Параску врятувати і виховати двох немовлят, мати яких померла [від голоду] у неї на очах. А що зло? Воно добром ніколи не відгукнеться, і тому, думаючи про майбутнє, не забуваймо цю істину», — закликає автор.

Руденко М. Хрест = The cross : поема / М. Руденко ; передм. У. Власенка ; пер. англ. мовою Р. Тапічина ; передм. до пер. англ. мовою Л. Рудницького. — К. : Смолоскип, 1996. — 61 с. : портр.

Поема була написана у той час, коли про сталінський голодомор 1932–1933 рр. в Україні не дозволялося і заїкатись. Повернувшись до свого села, більшовик Мирон бачить, що на сто дворів залишився живим лише він один. Від голоду померли рідні, люба матінка. І Мирон прозріває.

Храпач Г.Я. Під хрестом : повість-реквієм / Г.Я. Храпач. — Хмельницький : [б.в.], 1993. — 39 с.

Через сприйняття дев’ятирічного Назарка, героя повісті, з великою психологічною достовірністю письменник — живий свідок страшних подій 30-х років розповідає про долю однієї сім’ї, в якій узагальнено трагедію цілого народу.

Ведучий: Шоста сторінка нашого журналу «Спогади з минулого» познайомить з спогадами людей, яких доторкнулася жахлива рука голоду

(Розповідь ветерана Другої Світової війни Ковальова Олексія Васильовича, 1922 року народження, жителя смт. Смоліне)

У 1932 році мені було 10 років. Жили ми з батьками у селі Леніно-Ульянівка . Нас у батьків було 6 дітей, але моя молодша сестричка Оленка померла під час голоду. Мама Надія Опанасівна намагалася прогодувати дітей, щоб ми вижили і не повмирали у той страшний час. Я пам’ятаю, як мені завжди хотілося їсти, але їжі не було. Від голоду ми поопухали, наші руки і ноги страшні, як і обличчя. Мама збирала гнилу картоплю на полях. Якщо вдавалося це зробити – у нас тоді була юшка з тієї гнилої картопельки з потертим буряновим насінням. Все це просто заварювали окропом і їли. Також пам’ятаю страви із листя буряка та сам печений буряк. А ще ми вижили, тому що у нас була годувальниця – наша корівка. Я не знаю, яким чином вона вижила, що не зїли її у такий страшний час, але вона справді була нашою годувальницею. Люди рвали бурячиння, лопухи, розбавляли водою і пекли млинці. Лопухи рвали на кусочки, додавали наметеного пилу і варили борщ. Люди обдирали з дерев клей, зривали акацію і їли її.


Ведучий. Остання сторінка нашого журналу: «Засвіти свою свічку»



1-ий читець.

У той рік заніміли зозулі,

Накувавши знедолений вік.

Наші ноги розпухлі узули

В кирзаки-різаки у той рік.

У той рік мати рідну дитину

Клала в яму, копнувши під бік,

Без труни, загорнувши в ряднину…

А на ранок – помер чоловік.

У той рік і гілля й коріння

Все трощив буревій навкруги.

І стоїть ще й тепер Україна,

Як скорботна німа край могил…

1- ий учень. З давніх часів люди очищувались вогнем. Запалювали свічку і мовчки клялися, що пам’ятають, що не забудуть. І тягар із душі спадав.

Учениця підходить до столика і запалює свічку. Звучить «Реквієм».

2-ий читець.


Не звільняється пам’ять,

Відлунює знову роками.

Я зітхну… запалю обгорілу свічу,

Помічаю: не замки – твердині, не храми

Скам’янілий чорнозем -

Потріскані стіни плачу.

Піднялись, озиваються в десятиліттях

З долини, аж немов з кам’яної гори

Надійшли. Придивлюсь:

Вкраїна, XX століття.

І не рік, а криваве клеймо – «33».


Вчитель: Ми живемо в інший час і не причетні до тих страшних часів. Тому так важко достукатися до сердець нині сущих. Тож запалімо свічки.


Запалюють свічки. Коли наша розповідь дійшла до вашого серця, то перед цією свічкою скажіть слова, які згуртують нас – «пам’ять та віра». Наша пам’ять про тих, хто не встиг запалити свічку. Запалімо свічку, хай її побачать ті, хто став зорями .

Звучить метроном – хвилина мовчання.


   







Комментариев нет:

Отправить комментарий